…ЩОДНЯ – підйом о сьомій ранку, сніданок, навчання, після школи – обід,
відпочинок, підготовка до уроків, а з 15-ї до 17-ї години – тренування в
орендованій залі.
ТРИЧІ НА ТИЖДЕНЬ – заняття атлетикою.
ЩОМІСЯЦЯ – участь в тенісному турніру в одному з міст України. Навіть під час канікул він не менш ніж 3–5 годин відточує майстерність на корті. І так – з шестирічного віку.
Сьогодні лучанинові Романові Кучеренку чотирнадцять. Він – майбутній чемпіон з великого тенісу. Саме так і ніяк інакше!
ТЕНІС. ЛЮБОВ НАЗАВЖДИ
Аби максимально віддавати себе будь-якому видові спорту, його треба
полюбити. А як це зробити, коли ти – дитина? Тоді, певна річ, вибір за
батьками. Це завше певний ризик, шлях у невідомість. Але після
знайомства з Романовим татом, Володею Кучеренком, доходиш висновку, що
він ніколи й не шукав легких шляхів для синового становлення.
Наразі, поки тато дограє партію на корті біля будинку, Роман сидить
навпроти. У його очах стільки дорослої зосередженості, що я розумію:
переді мною спортсмен, який ще нас здивує.
«Так, мене батьки віддали на великий теніс, – розповідає юнак. – Це
насправді дуже цікаво, та й до навантажень я вже звик. Буває, лишень
день-два після повернення з турніру не тренуюся – для відновлення сил».
А ще буває, що раз на рік, коли їде кудись на відпочинок із батьками, не
вправляється. Втім не пригадує, аби такі канікули тривали більш як
тиждень. Зізнається, що за такої перерви йому немов чогось бракує. Та й
добре знає, як багато доведеться працювати після повернення.
На столику зауважую спортивні журнали, розгорнуті на інтерв’ю з
найбільшими зірками тенісу. «Так, Роджер Федерер – улюблений тенісист, –
усміхається трохи знічено. І на моє запитання про те, чим для нього є
теніс – хобі чи чимось іншим, відповідає: – Теніс уже не захоплення. Це
моя майбутня професія, і я маю намір присвятити їй життя».
ТАТО МОЖЕ, ТАТО МОЖЕ ВСЕ, ЩО ЗАВГОДНО!
«Гроші? Час? Сили? – завершивши спаринг зі знайомим, Романів тато сідає
поряд у затишній альтанці, що поряд із кортом. – А хіба для того, аби
виростити справжнього дизайнера, чи художника, чи будь-якого
професіонала, треба менше вкладень? Думати так – велика помилка. Я від
початку знав, що доведеться дуже і дуже багато працювати».
Він не соромиться розповідати, що для того, аби відвезти сина на турнір,
на сьогодні потрібно щонайменше 2 000 гривень. Але примудряється зняти з
іншими татами житло, економно розподілити гроші на продукти, самостійно
приготувати просту й здорову їжу. «Бути татом тенісиста дуже непросто»,
– каже він без удаваного пафосу. Але, як співається в тій пісні, тато
може все, що завгодно!
Утім, оповідає Володя, не обійшлося й без першого глевкого млинця.
Щоправда, він стосувався старшої доньки Оленки. Готували-готували
дівчинку, а вона одного дня не захотіла взяти до рук ракетку. Потім
добрі люди вказали на помилки. По-перше, надто пізно віддали Оленку у
великий теніс, по-друге, не пощастило з тренерами.
«А от з Ромою ми діяли зовсім по-іншому, – каже він. – Почали змалечку,
окрім того, нам дуже поталанило з тренерами. Спершу це був Комік Ігор
Йосипович, який, власне, й залюбив у цей спорт. Тепер маємо молодого і
дуже сильного тренера Сергія Михайлова».
Володя дістає камеру, на якій зафіксовано Романову гру. Просить звернути
увагу на те, скільки рухів ногами й корпусом іла робить хлопець, поки
відбиває м’яч і чекає удару у відповідь. Я назвала б це супервіртуозним
танцем. «І такий «танець», – каже Володя, – триває по дві години тільки
під час тренування. А на турнірі — по кілька годин поспіль на день».
Турніри – це окрема, дуже серйозна сторінка в житті спортсмена. Бо то не
тільки двобій, то ціла філософія. «Я не маю на меті тричі на місяць
возити Романа на турніри, яких по Україні впродовж року чимало
відбувається, – зізнається Володимир Кучеренко. – Хоча багато батьків
так і роблять. У мене інша мета – поступово збільшувати навантаження,
щоб зростити професіонала. Я не хочу зламати дитину в момент
становлення. Бо насправді перегнути палицю дуже просто. Це надзвичайно
тонкі, найперше з царини психології, речі».
ПЕРЕМОГА ПРИ ПОГАНЕНЬКІЙ ГРІ — ЦЕ .... ПОРАЗКА
Геть розгублююся, коли дізнаюся, що для тата Кучеренка не кубки й
дипломи визначають синову перемогу. «Ніколи не хвалитиму сина за
перемогу, якщо гра погана, – каже Володя. – Тому що насправді це майже
поразка. А от коли у Львові він продемонстрував блискучу гру супроти
значно сильнішого суперника, коли до Романа після поєдинку підходили
метри великого тенісу й зі сльозами на очах потискали руки і дякували –
то була справді перемога! І нещодавно, коли в парі виграли в суперників,
яким доти програвали, – це теж перемога».
Ще один справжній прорив був у Києві. Вони з Романом взяли гроші лише на
кілька днів. Але Роман вигравав, і треба було затриматися ще на день.
«Я сказав Романові, – згадує Кучеренко-старший, – у нас нема гарантій,
що ти виграєш, і грошей вже немає. Поїхали додому. Але Роман вирішив
лишитися, мовляв, виграю ракетку – продам її за 100 доларів, і так
доберемося додому! Ми лишилися. І син виграв той турнір. І я ним тоді
дуже пишався».
І наостанку ставлю Володі Кучеренку, татові нашої майбутньої зірки, ТРИ ЗАПИТАННЯ на «ЩО».
* ЩО ви завше робите, коли приїжджаєте на новий турнір?
* На тренування знаходжу для Роми сильнішого суперника й у такий спосіб непомітно збільшую навантаження.
* ЩО найбільше може рознервувати на турнірі?
* Намагання суперника, який бачить, що програє, тягнути час (часто
це удавані травми чи прирікання з суддею). Кілька таких хвилин здатні
вибити спортсмена з ритму, охолодити й у результаті перетворити на
переможеного.
* ЩО найбільше завдає болю батьківському серцю під час турніру?
* Голосний, надривний, немов із глибини глибин, крик твоєї дитини, яка програла...
