Мрія збулась
У вухах неначе щось шумить? Ти до кінця не розумієш, що відбувається? Не можеш стримати посмішку? А сльози навертаються на очі? Опиняєшся десь на березі океану, де вранішнє сонце ніжно пестить обличчя, а вітер, якому немає перешкод, ніби пронизує, проходить крізь тебе, залишаючи відчуття свободи. І хочеться крикнути на весь світ: «Мрія збулась!»
Мріючи, ти, напевно, не раз переживав щось подібне. Хоч на мить опинившись у надреаллі, – вже не міг зупинитися, долав усі перепони, усі проблеми, яким би холодом від них не віяло. Ти жив бажанням, ти бажав жити. Це рухало тобою, і ти рухався понад усе.
Пауло Коельйо казав, що найтемніша пора – перед світанком. Головне – знайти той вогник надії, побачити десь там, за горизонтом, перші промінці сонця, не збитися з дороги. Понад усе йти, йти, йти!
Інколи, щоб побачити веселку, потрібно потрапити під дощ. Чи була б насолода від здійснення мрії такою блаженною, якби далась вона вам просто – так просто? Чим більше праці, тим цінніша винагорода.
У дитинстві усі ми про щось мріємо, нам сняться чудернацькі сни про далекі країни. Це – голос серця, що підказує нам шлях. Коли дорослішаємо і з’являється безліч проблем, ми не бажаємо його чути . Серце починає говорити усе тихіше і тихіше, щоб у майбутньому люди не картали себе за нездійснені мрії, проте ніколи не замовкає....
Чи чуєш ти, про що розповідає тобі твоє єство? Чи ладен потрапити під град, докласти усіх зусиль заради здійснення найсокровеннішого, найбажанішого? Чи зможеш ти сміливо відповісти сонцю: «Мрія збулась!»?
Мельничук Мар’яна, 11 клас
Нічний кошмар
Давним-давно, коли ще зорі не були так високо, а день був коротший за ніч, жила була одна дуже кумедна дівчина на ім`я Ірем. Це була досить хороша особистість, не зіпсована підлітковим духом. Їй було шістнадцять. Ця особа ходила, як і всі, до школи, робила домашні завдання і до пізньої ночі «зависала» в телевізорі. Але було у неї одне захоплення, яке виділяло серед сірого натовпу, - дуже любила вона малювати. Ще змалечку малювала у хаті - на стінах, ну і на вулиці - сусідам по паркані. Але теперішнє її захоплення малюванням трішки відрізнялося від дитячого. По - перше, вік був більш серйозний - не підходив для безформних закарлючок. По - друге, було уже якось не солідно розмальовувати стіни та паркани. Тому щоразу страждали зошити (конспекти з історії, фізики) та підручники з літератури(вони так надихали!). Особливо любила вона оздоблювати новими принадами письменників: кому хвостики домалювати, кому макіяж нанести - це вже така справа.
Останнім часом Ірем захопилася малюванням смерті з косою, якихось вампірів чи просто - демонів. Їх всіх об`єднувало одне – довгий таємничий плащ. Малювала вона страхіття саме через цей плащ! Причина була банально проста: подобалося вимальовувати складки на ньому.
Але у Ірем було одне дуже просте правило: яких би страхіть у чорному плащі вона не малювала – в них ніколи не мало бути обличчя! Демони не завдавали їй абсолютно ніякої шкоди, навпаки - дуже радували око Ірем, і вона нічого не могла з себе видушити, крім: « Гарна робота!» Що їй додавало досить багато хорошого настрою і бажання жити далі. Тепер, вважала дівчина, день не минув просто так!
Все було чудово, але …
Одного дня, точніше вечора, Ірем вирішила порушити своє правило. Якби ж вона знала, чим це для неї закінчиться!
Однієї вечірньої години дівчина, як завжди, малювала …Малювала якогось демона в плащі. Цей монстр у чорному ішов цвинтарем між могилами, над головою у нього світив повний місяць, ніч відбивалася на одязі, а за спиною він волік мішок із якимось величеньким вмістом, голову повернув до глядачів, а там… Там були вузькі зелені очі, мов щілини у якийсь заборонений світ! Одні лише пусті очі, але уже з них було зрозуміло, що ця істота не несе добра.
Ірем повісила цей малюнок у себе над робочим столом, біля вікна і лягла спати.
У неї була невеличка кімнатка, проте напрочуд затишна. Біля вікна стояв робочий стіл, далі – шафа з одягом та іншими дрібничками, а навпроти - широке ліжко, з правого боку якого були двері.
Настала глибока ніч. Була осінь, тому часто йшли дощі. А особливо – грози! Той день був саме таким. Блискавка все дедалі частіше освічувала контури предметів та меблів, а це означало, що гроза наближалася. Грім потріскував все дужче, вітер шарпав вікно. Але дощу ще не було… Ірем все спала… Після остаточного тріску – сипонула злива! Вона почалася так відразу, як гомін у тиші. Але Ірем все спала… Дощові краплини били у шибки, мов живі, намагаючись увірватись всередину , та марно. Міцне скло відбивало їх, мов ракетка тенісний м`ячик, тому деякі краплини знесилено скочувалися спустошені по шибках.
Раптом Ірем відчула на собі чийсь погляд. Він пронизав її наскрізь, просвистів повз вуха, пролітаючи під волоссям так, наче її різко проштрикнули гострим кинджалом. Дівчина відчувала цей неприємний страх у своєму тілі, боялась навіть поворухнутися! Нарешті, коли Ірем уже зібрала усю свою силу волі в кулак, вікно різко розчинилося і крижаний вітер ніби пройшов крізь неї, розвіявши отой страх у глибокій порожнині кімнати.
Ніколи ще ніч не здавалась такою довгою: ці моторошні хвилини тривали цілу вічність…
…Було неприродно холодно для осені. Вітер широким вихором кружляв по кімнаті, змітаючи усе з полиць… Книжки, зошити, статуетки – все летіло, розбивалось, розліталось на друзки, деякі папери приєднувались до хороводу в кімнаті… … збувався її нічний кошмар…
НІ! Потрібно щось робити, НЕГАЙНО!!!
… Темний силует дівчини наблизився до стола, розрізаючи навпіл собою атмосферу хаосу. Вона зірвала зі стіни малюнок і почала шматувати... Із кожним ривком вітер вщухав, зупинялись предмети, заспокоювалось повітря, ставало все тихіше… Картинки більше не існувало – все, що залишилось тепер тліло в самотності на дні смітника, розірване на тисячі маленьких шматочків… все повисло нерухомою прозорою хмарою, все щезло… стало так тихо, так тихо та спокійно, як не було за цілу ніч… стало так тепло, добре та вільно, так мирно, ніби тут ніколи й не бувало бурхливого моря думок, зелених очей – ніякого хаосу… один лише спокій, одна довгождана тиша…
… Повільно, дуже повільно із пітьми почали випливати контури оточуючих предметів… світанок!..
…Сидячи на підвіконні, Ірем малювала – малювала білого Янгола.
