Петро Гоць

Петро Гоць народився 20 червня 1937 року в селі Торговище Турійського району на Волині. За професією бібліотекар-бібліограф. Працює завідувачем інформаційно-бібліографічного відділу Львівської центральної міської бібліотеки ім. Лесі Українки. Веде активну громадську роботу.

Видав п'ять поетичних збірок: „Євшан пробудження" (Луцьк, 1991 р.), „Дорога до Лесі" (Луцьк, „Надстир'я", 1992 р.), „Тисячоліття" (Луцьк, „Надстир'я", 1994 р.), „Молюся на Тебе" (Луцьк, „Надстир'я", 1995 р.), „Високий Замок" (Львів, „Край", друкується зараз).

Шлях в літературу у Петра Гоця не був легким. Сільському хлопчині з "поскрибованої" сім'ї вибитися на життєву дорогу за тоталітарного режиму було надто важко. Уже в третьому класі початкової школи в рідному селі вчителька зі Сходу Олена Комар почепила на учня-відмінника знущальний ярлик "професора" і тавро бульбаша, бандерівця та взагалі українського буржуазного націоналіста. Шлейф цих означень тягнувся за Петром Гоцем аж до 1990 року. То ж ніякого в тому дива немає, що п'ять спроб видати збірочку з 1958 до 1991 року, закінчувалися нічим. Харків, Львів, Київ дороги в літературу поетові не дали, незважаючи на те, що він злукавив зі своєю совістю і написав т.зв. "тормозки": вірш про вождя і вірш про "рідну" партію. Очевидно, жупел українського буржуазного націоналізму був беззаперечним.

Нічого не залишалося юному творцеві, як іти в підпілля, писати в шухляду. Правда, деякі завуальовані вірші історичної тематики проривалися на шпальти місцевої преси, але вони творчого задоволення і стимулу до росту не приносили. Поет варився у власному соку.

Книговидання розпочав уже в Незалежній Україні. Уже перша збірка "Євшан пробудження", передмову до якої написав професор Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор філологічних наук Микола Дубина, засвідчила неабиякий поетичний хист. Тут проявилися поетові джерела - народнопісенна творчість, любов до батька-матері, рідної Волині, Батьківщини. Навіть назва збірки, частково почерпнута з рядків Галицько-Волинського літопису, засвідчила тягу поета до історичних коренів рідної землі і літератури. Вона ж показала читачеві, що з'явився глибокодумний поет-лірик.

Хліб

Давно з лиця землі зітерті

Міста і Червень, і Волинь...

І через грубі жорна смерті

Пройшло чимало поколінь.

Та і дуліби, і древляни,

Напевно, менше знали бід,

Ніж їх нащадки волиняни

В двадцятивічний родовід...

Бо, крім вогню й меча фашиста,

Тоді й такого не було,

Щоб за шкоринкою до міста

Йшло хлібороб'яче село.

А ми, неначе з диких нетрів,

З Осерб, Торговищ і Дуліб –

Ішли за тридцять кілометрів

Пішки до Ковеля по хліб.

І там, знесилені й голодні,

На приступ брали магазин:

І селюки, й міщани - "модні"

Від торб, мішечків і корзин...

...Ще ніч дивилась в очі кожні,

А вже над натовпом повзли

Слова, до знемочі тривожні,

Що хліба знов не привезли...

І враз, як бомба, вибухала

Страшна, розлючена юрба!

Якась безсила жінка впала

Назавжди з приступки-горба...

Але тоді, коли щастило,

І хліб, темніший за карук,

Як найосяйніше світило,

З віконця потрапляв до рук –

Як ми хапали ту хлібину!

Як притискали до грудей!

Так пригортають лиш людину,

Що найдорожча з всіх людей!

І знову йшли туди, до "нетрів" –

Осерб, Торговищ і Дуліб...

Пішки за тридцять кілометрів,

Щоб на столі з'явився хліб.

Літо 1962 року Москва