ДІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ — МАРУСЯ ЧУРАЙ

У розкішному саду народної української поезії важливе місце належить ліричним пісням. Імена авторів цих творів розгубила історія, але інколи з давнини століть виринають постаті піснетворців, серед яких найвідомішою є поетеса Маруся Чурай. її традиційно називають «дівчиною з легенди», бо реальність її існування поки що документально не підтверджено.
Понад три століття лунають пісні Марусі Чурай на землі, даруючи людям невгасиму любов.
Хто ж така ця дівчина, яку порівнюють з давньогрецькою поетесою Сапфо? Достовірні дані про українку з Полтави, яка складала чудові пісні, не збереглися, адже все знищила пожежа у цьому місті в 1658 році. А пам'ять про Марусю Чурай народ зберіг у своїх легендах і переказах. Відомо, що народилася вона приблизно 1625 року на берегах чарівної Ворскли в сім'ї урядника Полтавського козацького полку Гордія Чурая. Був він хороброю і чесною людиною, брав участь у козацьких походах проти польської шляхти. Рятуючи Богдана Хмельницького від смерті, Чурай загинув. Маруся жила удвох із матір'ю в Полтаві. Зростала вона незвичайною дівчиною: дуже мрійливою і чутливою, з дивовижною фантазією та чудовим голосом, схильною до роздумів і складання пісень. Коли Маруся виросла, її полюбив реєстровий козак Полтавського полку Іван Іскра, проте не відкривав їй своїх почуттів, знаючи, що вона закохана в молодого козака Грицька Бобренка.
Навесні 1648 року почалася визвольна війна українського народу проти панської Польщі під проводом Богдана Хмельницького. Пішов на цю війну і Грицько Бобренко. Саме тоді, вважають дослідники, Маруся склала пісню «Засвіт встали козаченьки» (варіант  «Засвистали козаченьки»).
Маруся дуже сумувала за коханим. Не маючи від нього жодної звістки, вона ходила на прощу до Києво-Печерської лаври, щоб у молитві знайти заспокоєння. Свій смуток вилила у пісні «Віють вітри, віють буйні», яку пізніше Іван Котляревський використав у п'єсі «Наталка Полтавка».
Повернувшись із війни, Гриць за наказом матері одружився з багатою і хазяйновитою дочкою осавули. З народних переказів ми дізнаємось, що Маруся не могла пережити зраду парубка і кинулась із греблі у Ворсклу, та її врятував Іван Іскра. Після цього дівчина довго хворіла. Одужавши, пішла до подружки і несподівано зустріла там Гриця з молодою дружиною. Ревнощі, згадки про нездійснені дівочі мрії призвели до плану помсти, який Маруся виклала у пісні „Ой не ходи, Грицю”, а згодом втілила його в життя, отруївши зрадника.
За вбивство козака Марусю посадили до острогу. За рішенням суду дівчину мали стратити, проте Іван Іскра знову врятував її, привізши гетьманський наказ про помилування злочинниці в пам'ять заслуг і героїчної смерті батька дівчини та заради її чудових пісень. Поетеса після цього довго не прожила, померла в каятті.
Маруся Чурай, як тепер досліджено фольклористами, склала дуже багато пісень, більшість з яких вважають народними, її образ знайшов відображення у творах Левка Боровиковсько-го, Степана Руданського, Ольги Кобилянської, Володимира Самійленка, Михайла Старицького, Ліни Костенко та інших письменників.

Літературно-мистецькі паралелі
 
Намалюйте словесний портрет Марусі Чурай, скориставшись портретом пісне-складальниці на с. 20 і зіставивши його з образом українки на картині В. Ма-ковського «Українська дівчина».
Володимир Маковський (1846— 1920) — відомий російський живописець-передвижник (передовий художник-реаліст з демократичними поглядами, учасник пересувних виставок).
Неодноразово відвідував Україну і створив кілька чудових картин на українську тематику: «Дівич-вечір», «Ярмарок на Україні», «Українська дівчина», «Українець» та ІНШІ.
 
ЗАСВІТ ВСТАЛИ КОЗАЧЕНЬКИ
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька
Свої ясні очі.
Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися
Та за свого миленького
Богу помолися.
Стоїть місяць над горою,

Та сонця немає,
Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає.
— Прощай, милий мій синочку,
Та не забувайся,
Через чотири неділеньки

Додому вертайся!
— Ой рад би я, матусенько,
Скоріше вернуться,
Та щось кінь мій вороненький
В воротях спіткнувся.
Ой Бог знає, коли вернусь,

У яку годину.
Прийми ж мою Марусеньку,

Як рідну дитину.
Прийми ж її, матусенько,
Бо все в Божій волі,
Бо хто знає, чи жив вернусь,
Чи ляжу у полі!
— Яка ж би то, мій синочку,
Година настала,
Щоб чужая дитиночка
За рідную стала?
Засвіт встали козаченьки
В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька
Свої ясні очі...

ВІЮТЬ ВІТРИ,  ВІЮТЬ БУЙНІ
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;

О, як болить моє серце, а сльози не ллються.
 
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,

Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде.
Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?

Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

ОЙ НЕ ХОДИ, ГРИЦЮ...
Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,
Бо на вечорницях дівки-чарівниці.
Котра дівчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.
Інша дівчина чорнобривая,
Та чарівниченька справедливая
У неділю рано зіллячко копала,
А у понеділок переполоскала,
Як прийшов вівторок — зілля ізварила,
У середу рано Гриця отруїла.
Надвечір в четвер Гриценько помер,
А прийшла п'ятниця — поховали Гриця.
У суботу рано мати дочку била:
—  Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?
—  Ой мати, мати, жаль ваги не має:
Нехай же Грицьо двох не кохає!
Нехай він не буде ні тій, ні мені,
Нехай дістанеться сирій землі.
Оце тобі, Грицю, я так ізробила,
Що через тебе мене мати била!
Оце тобі, Грицю, за теє заплата —
З чотирьох дощок темная хата...

1.    Які автобіографічні факти відбились у піснях Марусі Чурай? Обґрунтуйте свою думку.
2.    Яку роль у пісні «Засвіт встали козаченьки» відіграє діалог?
3.    З'ясуйте, які народнопоетичні засоби використано у пісні «Засвіт встали козаченьки». Наведіть приклади з тексту.
4.    Яким   настроєм   пройнято   пісню   «Віють   вітри,   віють буйні»? Свою відповідь обґрунтуйте.
5.    Як у  пісні   «Ой  не  ходи,  Грицю...»   пояснюється  причина смерті парубка?

Маруся Чурай

Маруся Чурай (1625—1653) — напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини, що за переказами жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки пісень: «Ой, не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвіт встали козаченьки» та інші. Також відома як Маруся Чураївна.

Біографія

За переказами, Маруся Чурай народилася у 1625 (за іншими версіями — у 1628 або 1629) році у сім'ї козацького сотника Гордія. Після смерті батька, який у 1648 році був спалений як бунтівник у Варшаві на багатті, залишилася жити з матір'ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки. Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо покохав іншу, Ганусю з заможньої полтавської сім'ї. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, що вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми, але яке ненароком випив Гриць. Влітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іскра, де зазначалося дарувати їй життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у Полтаві вiд сухот невдовзі після амністії або стала монашкою якогось з українських монастирів).

Пісні

•        «Віють вітри»

•        «Ой, не ходи, Грицю»

•        «Грицю, Грицю, до роботи»

•        «Сидить голуб на березі»

•        «Засвіт встали козаченьки» (Засвистали козаченьки)

•        «Котилися вози з гори»

•        «Ішов Милий Горонькою»

Історіографія

У ХІХ столітті постать Марусі — талановитої складачки пісень, — що отруїла зрадливого коханого, хвилювала багатьох діячів української культури. Так, тему отруєння невірного коханця обігрують Левко Боровиковський в баладі «Чарівниця» (1834) та Степан Руданський — балада «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. С. Александрова та драму М. П. Старицького з такою ж назвою. Проте, це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», й тому в них велика доля вигадки. Перша ж спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському (1846—1890), який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай, українська піснетворка». Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій, проте, дійсні факти щедро пересипані авторськими домислами.

У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надрукована історична повість Олександра Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». О. Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Г. Квітки-Основ'яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника.

Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. А. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов'язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.

Багато довідкових та наукових праць ХІХ століття містять матеріали, присвячені Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарського «Маруся Чурай», де зазначено: „З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі «Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори» та ін." У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з кращих співачок свого часу». Ще варто згадати статтю професора Київського університету П. Владимирова «Участь російської жінки в розвитку народної словесності й перші російські письменниці XVIII віку», де він зазначає: „Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні «Віють вітри, віють буйні» або «Ой не ходи, Грицю» та ін., але? безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійськихпісень" [5, 91]. Отже, П. Владимиров цілком погоджується з думкою, що Маруся Чурай — історична особа.

Але, наприклад, професор М. Возняк вважає, що „лише на фантазії побудована пісенна творчість Марусі Чураївни, якій поприписувано кілька пісень («Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Грицю, Грицю, до роботи» й ін.). Сталося це, правдоподібно, з легкої руки недосвідченого знавця України кн. Шаховського, що в повісті «Маруся, малороссийская Сафо» підсунув героїні з часів Хмельниччини цілком довільно написання згаданих пісень".

Отже, записи переказів про Марусю Чурай до нас не дійшли й, певно, загубилися в архівах, але згадані художні, довідкові й наукові праці свідчать про існування такого фольклору, а, відповідно, й про існування Марусі Чурай. Ще одним підтвердженням цього є такий цікавий факт, поданий у «Післямові» Л. Кауфмана:

„Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми «Марина Чурай», знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетворці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом".